Карл-Маркс-Алле (Алея Карла Маркса) — це соціалістичний бульвар, зведений НДР у кілька етапів у 1952–1960 роках у Берліні. Цей об’єкт був флагманським проектом відбудови Східної Німеччини після Другої світової війни. Початок його будівництва приурочили до 70-ї річниці від дня народження Сталіна, через що променаду дали назву «Сталіналле» (Алея Сталіна). Через десятиліття, під час хрущовської кампанії десталінізації, її перейменували на відому сьогодні назву Карл-Маркс-Алле.
Карл-Маркс-Алле починається біля Александерплац і простягається майже на 3 км до Фрідріхсхайна. Алея шириною 90 м справляє враження більш грандіозної, ніж паризькі Єлисейські поля. До того, як їй дали назву Stalinallee, бульвар називався Große Frankfurter Straße. Тоді це була одна з головних вулиць району, забудована величними кам’яницями. Під час Другої світової війни Берлін зазнав дуже серйозних руйнувань, у тому числі східний район Фрідріхсхайн. Під час відбудови було вирішено перетворити колишню Гроссе Франкфуртер Штрассе на представницьку алею — гордість відроджуваної Східної Німеччини. Щоб надати її творцям найкращі пропозиції щодо унікального проекту, у 1950 році урядова делегація вирушила до Москви, Києва, Сталінграда та Ленінграда, щоб ознайомитися з містобудуванням та архітектурою Радянського Союзу. Проект був виконаний Егоном Гартманом у співпраці з архітекторами Ріхардом Пауліком, Гансом Хоппом, Карлом Сураднім і Куртом В. Леухтом, а також головним архітектором Москви Олександром В. Власовим і Сергієм І. Чернишовим, віце-президентом Академії архітектури. Представницькі будівлі звели з метою створення просторих і розкішних квартир для робітничого класу, а також магазинів, ресторанів, кав’ярень, туристичного готелю та кінотеатру «Інтернаціонал».
Вид на Карл-Маркс-Аллее. Джерело: Руслан Таран, CC BY-SA 4.0, через Wikimedia Commons
На будівництво було витрачено 4 млн годин і використано понад 38 млн цеглин. Наріжний камінь заклав перший прем’єр-міністр уряду НДР Отто Гротеволь. У будівлях, величезних, немов палаци, з ліфтами та фасадами, оформленими в дусі соцреалізму, сходовими клітками та колонадами у воротах, було введено в експлуатацію 2767 квартир з паркетними підлогами, гарячою водою та центральним опаленням. На обох кінцях алеї — біля Франкфуртер-Тор та Штраусбергер-Плац — розташовані близнюкові вежі, спроектовані Германном Хензельманном. Будівлі вирізняються оздобленням фасадів, що містить традиційні берлінські мотиви Карла Фрідріха Шінкла. Більшість будівель покрита архітектурною керамікою, що додатково надає їм пишноти. Алея забудована як монументальними восьмиповерховими будівлями, спроектованими в стилі соціалістичного класицизму Радянського Союзу, так і простими восьми- та десятиповерховими блоками з збірних конструкцій, з широкими зеленими зонами з боку вулиці та між ними, що походять з пізнішого періоду. Головною причиною зміни архітектурного стилю стали високі витрати на будівництво репрезентативних робітничих палаців та зміни в тодішніх стандартах.
Околиці Große Frankfurter Straße у 1928 р. та Karl-Marx-Allee у 2015 р. Джерело: 1928.tagesspiegel.de
3 серпня 1951 року на новій алеї було урочисто відкрито пам’ятник Сталіну. Він простояв там до 1961 року, коли його було демонтовано в рамках десталінізації, в результаті якої вулицю також перейменували на честь засновника марксизму, Карла Маркса. Пізніше вулиця використовувалася для щорічного параду з нагоди Дня травня у Східній Німеччині, в якому брали участь тисячі солдатів разом із танками та іншими військовими транспортними засобами, щоб продемонструвати могутність і славу комуністичного уряду. Після завершення будівництва бульвар користувався великою популярністю як серед берлінців, так і серед гостей міста. Покупки на Карл-Маркс-Алле були характерним елементом повсякденного життя столиці. Там можна було знайти речі, яких не можна було придбати деінде, а торгові об’єкти стали прикладом для всієї НДР. Магазини пропонували великий асортимент і були привабливо оформлені. До відпочинку запрошували кав’ярні типу Sybylle чи кінотеатр Kosmos, а ввечері можна було запросити гостей до одного з репрезентативних ресторанів з такими своєрідними назвами, як Warschau, Bukarest чи Budapest. Бульвар виконував також ідеологічну функцію, яка полягала в ознайомленні гостей з культурою «соціалістичних братніх держав».
До 1989 року найстаріші будівлі потребували капітального ремонту. Половина плиток відпала з їхніх фасадів, що спричинило необхідність встановлення в деяких місцях спеціальних конструкцій над тротуарами з метою забезпечення безпеки пішоходів. Бульвар отримав велике визнання постмодерністів, Філіп Джонсон назвав його «справжнім міським плануванням у великому масштабі», а Альдо Россі назвав алею «останньою великою вулицею Європи». З моменту об’єднання Німеччини більшість будівель, у тому числі дві характерні вежі, були відреставровані. Забудова комплексу іноді ущільнюється, з повагою до плану, розробленого десятиліття тому. Час від часу також повертається тема повернення вулиці її довоєнної назви Große Frankfurter Straße.
Сьогодні, через кілька десятків років, цінність комплексу є незаперечною, а у фахових колах він вже давно здобув визнання як важливий напрям післявоєнної європейської архітектури. З моменту падіння сталінізму алея часто недооцінювалася, а через оздоблення фасадів мешканці Берліна називали її «кондитерською архітектурою», «мрією кондитера» або «весільним тортом». Минуло півстоліття, перш ніж люди оцінили переваги цієї забудови.
Джерело: dw.com, visitberlin.de, pawelwronski.blog
Читайте також: Архітектура | Соцреалізм| Житловий масив | Урбаністика | Місто | Багатоповерхівка | Берлін | Німеччина
