Для угорців сецесія була не просто черговою європейською модою. «Шецешіо» — це національний стиль Угорщини, який поєднав рослинні мотиви з місцевим фольклором. Після Першої світової війни багато чудових творів цього стилю залишилися за межами Угорщини, і чудовим прикладом цього є палац Райхле в сербському місті Суботиця. Однак, хоча деякі країни неохоче ставляться до угорського минулого своїх земель, мешканці Суботиці пишаються багатокультурним багатством свого міста.
Злиття культур
Протягом століть у Суботиці змішувалися різні національні елементи, зокрема угорські, сербські, німецькі та єврейські. У свою чергу, період найбільшого економічного та соціального розвитку міста припав на другу половину XIX століття. Через два роки після утворення Австро-Угорщини до Суботиці прийшла залізниця, завдяки якій місто перетворилося на важливий регіональний центр. Завдяки залізниці місто отримало нові промислові підприємства, а разом із ними прибули й угорські робітники. Варто додати, що хоча угорці завжди відігравали важливу роль в історії Суботиці, зміщення кордонів та зміна правителів призвели до того, що в 1869 році угорці становили лише 10 % населення міста.
У нових реаліях Австро-Угорщини Будапешт отримав багато повноважень і можливостей, особливо в галузі розвитку культури. Поетів, художників та архітекторів приваблювала перспектива віддалених околиць монархії, де угорці могли б заявити про себе. Саме така перспектива привела Ференца Райхле до Суботиці. Угорський архітектор, який народився 1869 року у Воєводині, навчався сецесії у майстрів цього стилю. Райхле вивчав архітектуру в Будапешті й у той час познайомився з одним із піонерів угорського сецесіону — Дьюлою Партошем. У свою чергу, Партош співпрацював із найвидатнішим угорським архітектором Оденом Лехнером. Таким чином Райхле повністю зрозумів, у чому, власне, полягає суть угорського сецесіону.
Наприкінці XIX століття архітектор приїхав до Суботиці на заробітки. У місті розвивалися промисловість і торгівля зерном, а разом з економічним прогресом настав і демографічний бум. Тож Райхле мав гарантовану численну групу клієнтів. Його перші проекти в місті базувалися переважно на пишному еклектизмі, проте досить швидко архітектор почав вводити дещо менш класичні мотиви. На банках та будівлях громадського призначення почали з’являтися багаті рослинні орнаменти, народні мотиви та характерні жіночі фігури.
Напередодні занепаду
На початку XX століття Райхле перебував на вершині своєї кар’єри. Проблема полягала в тому, що й інші угорські архітектори також почали цікавитися Суботицею. Наприклад, конкурси на проектування ратуші та міської синагоги виграв відомий архітектурний дует — Марцелл Комор та Дежьо Якаб, про яких можна прочитати ТУТ. Однак Райхле перевершив конкурентів, збудувавши власну резиденцію в 1903 році. Мало того, що казковий палац з’явився в рекордно короткі терміни, так він ще й був помітний одразу після виходу з вокзалу в Суботиці.
Райхле був для Суботиці тим, ким Гауді для Барселони. Так само, як і знаменитий каталонець, Райхле створював хвилясті та пишні форми, вкриті ефектними орнаментами. Фасад його палацу ніби поглинає сам себе. Вхідна частина заглиблюється всередину, а прикраси, що її оточують, нагадують палаци Сходу. На фасаді помітні східні мотиви в оригінальному угорському виконанні. Павичі пір’я, звивисті рослини, тюльпани та мотив дерева життя — це лише деякі з видимих орнаментів. Варто додати, що кольорові кахлі — це витвір майстерної мануфактури «Зсольнаї» з Печа. А ось блакитні мозаїки виготовлено з італійського муранського скла.
Фольклорні мотиви роблять цей стиль неповторним. Крім того, поєднання синього, зеленого та помаранчевого кольорів створює казкову композицію. Варто звернути увагу на гнуте дерево віконних рам та елементів, що видніються на еркерах. Флористичні мотиви також гармонійно вплітаються у ковані балюстради та ворота. Цікаво, що заглиблена частина фасаду виконує функцію лоджії з гербом Райхля, а колони, що її підтримують, виготовлені з тосканського мармуру.
Місцева гордість
Родина Райхлів не прожила надто довго у своїй казковій віллі. Через чотири роки після зведення палацу з’ясувалося, що архітектор не має грошей на погашення боргів, взятих на будівництво. У 1908 році Райхле переїхав із Суботиці до Сегеда, де намагався відновити хоча б частину колишнього статку. У новому місті архітектор спроектував загалом чотири розкішні кам’яниці і… всі подальші плани зірвала війна.
З початком Першої світової війни закінчився період динамічного розвитку Угорщини, а після неї дух нації був безповоротно зламаний. У 1918 році Райхле переїхав до Будапешта і залишив кар’єру архітектора. Разом із війною загинула національна сецесія, а нові, молодші архітектори набагато краще пристосувалися до модерністського стилю проектування. Цікаво, що архітектор помер лише в 1960 році і до кінця життя присвятив себе колекціонуванню мистецтва.
Палац Райхле змінював власників, аж поки, нарешті, у 1962 році влада комуністичної Югославії перетворила його на галерею сучасного мистецтва. Звісно, на виставках експонували югославське мистецтво. Однак не забули й про унікальність палацу Райхле, і галерея, що активно розвивається, намагається популяризувати архітектурну спадщину свого міста. Серби пишаються містом, яке будували так багато народів. Варто додати, що наразі у Суботиці угорці становлять майже 26 % мешканців.
Джерело: Savremrna galerija Subotica
Читайте також: Архітектура | Цікаві факти | Сецесія | Палац | whiteMAD в Instagram
